Ніл Ґейман та зовсім (не) дитячі горори
Виявляється, що дитячі горори все ж існують! Якщо ви відчуваєте мертвецький подих у потилицю і бажання зануритися у світ жахів і абсурду — ласкаво просимо у гості до Ніла Ґеймана (на якусь маленьку четвертинку дитячого письменника). На щастя чи на жаль, авдиторія таких доробків переважно міленіали (привіт-привіт, авторка цієї статті з вами). Сьогодні хочеться згадати ностальгію за жахастиками, якими ми зачитувалися у місцевих бібліотеках, а потім переглядати по DVD.
Льюїс, Толкін, Едгар По, Муркока, Леґуїн, Вулф та Честертон — читали? А ось Ніл Ґейман зачитувався і навіть називав себе “здичавілою дитиною, що виросла у бібліотеках” :
“Без бібліотек я не став би тим, ким я є. Я був дитиною, яка поглинала книги, і моїми найщасливішими днями в дитинстві були ті, коли я вмовив батьків завезти мене до місцевої бібліотеки по дорозі на роботу, і я провів там цілий день. Я дізнався, що бібліотекарі насправді хочуть тобі допомогти: вони розповіли мені про міжбібліотечний абонемент…” (с) Ніл Ґейман.
Огляд на комікс “Пісочна людина”
Революційний серіал «Пісочна людина» знятий за однойменним коміксом, забрав собі перше місце та отримав літературну нагороду 1991 World Fantasy Award за найкраще оповідання. Ба більше, серіал “Пісочна людина” отримав теж величезну кількість нагород США за 75 випусків, у тому числі дев’ять нагород коміксів Вілла Ейснера та три нагороди Харві. Мабуть, із цього моменту життя Ніка Ґеймана перевернулося на всі градуси, які тільки існують у природі та почало рухатися у хаотично-правильному напрямку.
Якщо ви любитель чогось такого антропоморфізаційного (оце так закрутила), то ви мусите вкусити хоч раз цей комікс! Хто ж така пісочна людина? Пісочна людина — це історія про історії (тавтологія, але нехай) та про те, як головний герой Морфеус (або: Дрім, Морфей, Онейрос, Формувач, Формувальник Форми, Володар Сновидінь, Король Сновидінь, Сновидець, Кіт зі Сни, Мерфі, Кайкул і Лорд Л’Зоріл, який є антропоморфним уособленням снів), потрапляє в полон і згодом дізнається, що іноді зміни неминучі. Нічого не зрозуміло, але погодьтеся, що ось ця вставка “Володар” вже міцно тримає нашу цікавість. Десь вже таке було… Можливо у пана Толкіна, не дивно, бо Ґейман зачитувався його доробками, але то вже інша розмова.
«Пісочна людина» — це комікс про мрії. Він темний і серйозний, але одночасно цікавий і місцями навіть химерний (але не забувайте, що це Ніл Ґейман). Комікс розповідає про Морфея, одного з семи Вічних, які представляють різні аспекти людського досвіду. Морфей — це Повелитель снів, і він повинен відновити свій порядок у світі, який змінився за час його відсутності. Погодьтеся, що сюжет реально дивовижний!
А що з екранізацією серіалу? По правді кажучи, десь вже та пісочна людина існувала, існувала у якось такому старенькому вимірі. Ніл Ґейман хотів був відродити серіал від DC 1974–1976 років, написаний Джо Саймоном і Майклом Флейшером та проілюстрований (про ілюстрації варто теж поговорити, але це трошки згодом) Джеком Кірбі та Ерні Чуа. То як саме редактор DC Карен Бергер та Ніл Ґейман дійшли до екранізації? Ну, їх діалог виглядав якось так:
– Чи зацікавлений ти у новій серії «Пісочна людина»? — запитав Бергер.
–Я сказав: «Гм… так. Так, однозначно. У чому підступ?» — згадував Ґейман.
–Є лише один. Ми хотіли б нову “Пісочну людину”. Збережіть назву. Але решта залежить від вас. — сказав Бергер.
Так-с, час поговорити про ілюстрації коміксу, адже це щось! Ґейман перетворив початковий образ «чоловіка, молодого, блідого та голого, ув’язненого в крихітній камері, чекаючи, поки його викрадачі помруть… смертельно худого, з довгим темним волоссям і дивними очима» у нового персонажа. Він додав чорний одяг, натхнений японським кімоно, як елемент стилю персонажа, включаючи його власний гардероб (творчі люди момент, та все ж мені подобається).
Ґейман виписав план на вісім випусків та передав його Дейву МакКіну та Лі Болчу, які створили концепції персонажів. Тут варто зупинитися (брр, конячка) на МакКіну, бо цю людину ви повинні знати, бо це батько обкладинок та ілюстрацій такий авторів, як Ніл Ґейман, Грант Моррісон, Гестон Блюменталь, Рей Бредбері та Стівен Кінґ. Творча і класна особа пана МакКіна підійшла до створення обкладинок коміксів для “Пісочної людини” з нетрадиційною (стрьомно? мені теж) ідеєю, яка дозволила головному герою не з’являтися на кожній обкладинці.
Підсумую цей огляд цікавим фактом! Коли Ніл і МакКін мандрували Америкою, то вели щоденник у стилі Гантера С. Томпсона. У ньому здебільшого йшлося про гидкі китайські ресторани й те, як Ґейман зжирає усі пончики.
Огляд на “Кораліну” (книга)
Запевняю, що ця мала у жовтому плащику дуже любила експедиції своїм подвір’ям, але, щось мені підказує, що вона ненавиділа ґудзики… Дитячий доробок Ніла Ґеймана “Кораліна” змусить вас повірити у чудеса (не будемо згадувати маленьку пані, на ім’я Аліса)! Здавалося, що може бути краще за інше ідеальне місце з ідеальним садком, смачної їжі та “іншої” ідеальної мами, у якої замість очей два чорних ґудзиків?! Але Кораліна сказала відьмі чітко та ясно: “Ви не моя МАМА!”
Не кажіть мені, що ви зануди, які не дивилися мультфільм “Кораліна у країні Кошмарів” (це ж осінній ритуал та традиція кожного серйозного дорослого). Спочатку треба розібратися, чи взагалі існує такий жанр, як дитячий горор, апріорі? Скоріше так, аніж ні. Цей жанр присвячений історіям, у яких діти стикаються зі страхом, жахами та невідомим. Діти в цих історіях часто є героями, які повинні подолати свої страхи, щоб вижити (важливо не навчитися вірити у драконів, а навчитися їх вбивати).
Якщо у вас є паперова версія книжки “Кораліна” — то вам неймовірно пощастило! Якщо її розгорнути на першій сторінці, то ви побачите присвяту для найменшої доньки Медді, хоча спочатку вона була присвячена старшій донці Холлі, але на жаль чи на щастя, діти ростуть, коли їх творчі татусі ставлять щось на творчу павзу (але погодьтеся, що як корисно іноді мати запасну меншу доню).
“Я тільки хотів написати для моїх донечок таку книжку, що б відкрила їм правду, якої так бракувало мені, коли сам я був малим хлопчиком: що бути хоробрим не означає не мати страху. Адже бути хоробрим означає, що ти можеш переживати страх, бути по-справжньому наляканим, смертельно перепудженим, але все-таки вчинити те, що маєш учинити...”— цитата автора зі вступу книги Кораліна.
Взагалі, багато книжкових черв’яків радить спочатку знайомитися із біографією письменника, щоб зрозуміти його писанину краще, тому Ніл Ґейман не виняток. Місцем оповіді письменник обрав власний будинок у містечку Натлі, Літлмід, Південна Англія, додавши тільки вітальню зі власного дитинства з дверима, які вели на цегляний мур. Тож опис частини будинку, які придбали Коралінині батьки (саме так, а не батьки Кораліни) описує власний будинок автора. Загалом ця книга містить цілий ряд літературних прийомів притаманних класичним казкам:
- наявність архетипів (протагоніста, антагоніста, та допоміжних персонажів);
- сюжетні мотиви (добро проти зла);
- традиційний для казок розвиток сюжету (подорож, здобуття чарівного предмета, наявність випробувань тощо).
Загалом, книга читається дуже легко, бо знову ж таки авдиторія — діти 9-12 років. Хоча було б цікаво порівняти сприйняття маленької й дорослої людини. Ба більше, величезний бонус цієї дитячої книжки — зовсім не дитячі ілюстрації:
Якщо ви думали, що між “Алісою в Країні Див” і “Кораліною в Країні Кошмарів” є певна спільність, то ви не помилялися. Очевидно, що Ніл Ґейман, віддавши свою шану Льюїсу Керролу (автор “Аліси в Країні Див”), вирішив вдатися до химерної алюзії.
Маленька допитлива Кораліна покаже вам цікавий інший світ, “іншого тата”, “іншу маму”, яка зовсім не її мама, а ще там кумедний кіт без імені, він запевняє, що котам не треба імена, отакий розумний і трохи саркастичний котик. А ще вона не кАроліна, вона кОраліна! Це чтиво має багато в собі кумедних і часом химерних героїв з якими ви мусите неодмінно познайомитися!
Гарячий шоколад і міцні обійми — ось найкращий засіб від кошмарів! (“Кораліна” Ніл Ґейман)
Книга кладовища (фентезійний роман)
Ніхто — у цьому контексті це не займенник, а ціле ім’я хлопчика Ніха Овенса. Після жахливого вбивства всіх його родичів, його приймають на виховання дуже незвичайні опікуни – мертві мешканці кладовища. Ця казка не лише зачаровує, а й завойовує літературні нагороди, включаючи медаль Джона Ньюбері (2009) та англійську медаль Карнегі (2010). А ще у 2014 році на основі цього дивовижного роману побачив світ двотомний графічний роман з такою ж назвою, який безсумнівно вартий уваги.
Роман “Книга кладовища” відомий своєю глибокістю та схожістю з іншими видатними творами літератури. Літературні критики часто вважають його “Bildungsroman” – романом про дорослішання, оскільки він розповідає про пригоди головного героя, Ніха, від його раннього дитинства до підліткового віку, де він знаходиться на порозі дорослого життя та шукає актуалізацію особистості.
Знову ж таки Ґейман роюив алюзії до улюблених авторів дитинства таких, як “Дивовижний чарівник країни Оз” Френка Баума, “Аліса в Країні Дивокраї” та “Аліса в Задзеркаллі” Льюїса Керрола, “Чорний казан” Ллойда Олександра та “Лев, Біла Відьма і Шафа” з “Хронік Нарнії” К.С. Льюїса.Однак найбільшу схожість “Книга кладовища” має з “Книгою джунглів” Редьярда Кіплінга.
Яке яблуко впало на голову Нілу Ґейману, що той вирішив написати цей шедевр готичної дитячої прози? Ідея роману «Книга кладовища» спалахнула у його голові у 1985 році, коли Ніл Ґейман спостерігав за своїм сином поруч місцевого кладовища. Проте перші спроби написати книгу не були вдалими. У грудні 2005 року він знову повернувся до роботи над романом та завершив його у 2008 році.
“Двадцять три роки тому ми жили в маленькому містечку Сассекс у високому будинку через дорогу від кладовища. У нас не було саду, і наш 18-місячний син любив кататися на триколісному велосипеді. Якщо він пробував кататися, у домі він би помер, тому що скрізь були сходи, тож щодня я спускав його нашими крутими сходами, і він катався на своєму маленькому триколісному велосипеді кругом і навколо надгробків. Дивлячись, як він весело бігає, я думав про те, як неймовірно вдома він подивився. Я думав, що міг би зробити щось на зразок «Книги джунглів» із тим самим рівнянням про хлопчика, сироту, який росте десь в іншому місці, але я міг би зробити це на цвинтарі. У мене була ця ідея, коли мені було 24 роки. Я сів, спробував це написати і подумав: «Це справді гарна ідея, а це не дуже гарний текст. Я ще недостатньо хороший для цього, і я відкладу це, поки мені не стане краще…” – написав Ніл Ґейман про ідею написання книги.
Ба більше, фанати й фанатки, очікується екранізація!
Ніл Ґейман визнаний одним із ключових сучасних творців коміксів, а також автором, чий талант охоплює різноманітні жанри та аудиторію різного віку. Він включений до літературно-біографічного словника як один із десятки видатних постмодерністських (!) письменників.
